ЩО СТАЛОСЯ З АПАЧАМИ?

ПРО кого говорили: «Більш жорстокого обличчя ніхто не бачив»? А хто прославився винятковою відвагою та непохитністю? Останній вождь апачів, який підкорився армії Сполучених Штатів. Він прожив приблизно 80 років і помер 1909 року в Оклахомі, будучи, як припускають, парафіянином Нідерландської реформаторської церкви. Це — Ґоякла, більш відомий як Ґеронімо, останній великий вождь апачів.

За переказом, Ґояклу стали називати Ґеронімо тому, що, коли він нападав на мексиканських солдатів, ті від страху голосно кликали «святого» Ієроніма (Херонімо). Приблизно у 1850 році загони мексиканців убили 25 жінок та дітей апачів у таборі неподалік від Ханоса (Мексика). Серед них була мати Ґеронімо, його молода дружина та троє дітей. Кажуть, що «тоді Ґеронімо назавжди зненавидів усіх мексиканців». Жага помсти зробила його найнебезпечнішим вождем апачів.

Але що ми знаємо про індіанців апачів, яких у голлівудських фільмах так часто зображують лиходіями? Чи існує ще цей народ? Якщо існує, то як і які в нього перспективи на майбутнє?

«Тигри в людській подобі»

Апачі (назва походить, мабуть, від слова апачу, що мовою зуні означає «ворог») були відомі як безстрашні та винахідливі воїни. Генерал Джордж Крук, що став знаменитим через боротьбу з індіанцями у XIX сторіччі, назвав їх «тиграми в людській подобі». Проте в одному з достовірних джерел сказано, що «після 1500 року в усіх племенах апачів ніколи не нараховувалось більше шести тисяч чоловік». А втім, декілька десятків воїнів, ведучи партизанську війну, могли скувати дії цілої ворожої армії!

Однак апачі вважають, що «всупереч поширеному іспанцями, мексиканцями та американцями уявленню, апачі ніколи не були войовничими кровожерними дикунами. Ми відбирали їжу тільки під час голоду. Військові дії велися не хаотично, вони проводились здебільшого як добре сплановані походи помсти за несправедливе ставлення до нас». А несправедливості було надмір!

Виставка у Сан-Карлоському культурному центрі апачів у Перідоті (штат Арізона, США) представляє історію апачів з погляду індіанців: «З появою чужинців у нашому краї почалась ворожнеча, багато що змінилось. Цим людям було зовсім байдуже, що ми нероздільні із землею. Намагаючись захистити традиції та культуру, наші предки боролися і перемагали в багатьох битвах зі солдатами та цивільним населенням Іспанії, Мексики та Сполучених Штатів. Не в змозі протистояти переважаючим силам ворога та його сучасній техніці, наші діди й прадіди були врешті змушені прийняти вимоги уряду Сполучених Штатів. Нас примусили відмовитися від життя людей, вільних, як вітер, і поселитись у резерваціях». Вислів «примусили… жити в резерваціях» викликає глибоке співчуття до приблизно півмільйона мешканців резервацій — індіанців 554 племен у Сполучених Штатах та 633 груп у Канаді (всього корінних американців нараховується більше двох мільйонів). Приблизно 50 000 із них — апачі.

Боротьба за життя в давнину

На думку більшості фахівців з ранньої історії корінних американців, перші племена прийшли з Азії через Берингову протоку і поступово розселилися на південь та схід. Мовознавці відносять мову апачів до атапаскських мов індіанців Аляски та Канади. «Вважається, що вони прибули на південний захід Америки між 1000 та 1500 роками по Р. Х. Яким саме шляхом і з якою швидкістю племена йшли, антропологи ще не з’ясували достеменно»,— пише Томас Мейлс у книжці «Народ апачі» (англ.).

Колись, для того щоб вижити, апачі нападали на сусідів — іспанців та мексиканців. Томас Мейлс пише: «Вони вдавалися до таких нападів впродовж майже двох сторіч, приблизно від 1690 до 1870 року. Не дивно, що робились наскоки, бо Мексика завжди була рогом достатку».

Хто перший почав знімати скальпи?

Через те що між Мексикою та апачами боротьба не вщухала, мексиканський уряд Сонори «повернувся до старого іспанського методу» призначення винагороди за скальпи. До цього вдавалися не тільки іспанці: їхніми попередниками були британці та французи.

Мексиканці знімали скальпи заради винагороди і часом нікого не цікавило, чи це були скальпи саме апачів. Згідно з законом Мексики 1835 року, за один скальп воїна виплачували 100 песо. Через два роки додали винагороду в 50 песо за жіночий скальп і 25 песо за дитячий! У своїй книжці «Завоювання Землі апачів» (англ.) Ден Трапп пише: «Відверта політика винищування свідчила про те, що геноцид має розгалужені корені і не є новітнім винаходом певної нації». Трапп продовжує: «Апачі не знімали скальпів». Однак Мейлс відзначає, що чірікахуа, бувало, робили це, але не часто — «через страх перед смертю та духами». Далі Мейлс пояснює: «Вони знімали скальпи тільки заради помсти, після того як мексиканці впровадили цей метод».

Трапп пише, що рудокопи «часто об’єднувалися у зграї… та виходили полювати на індіанців. Якщо їм вдавалося захопити їх, вони не залишали живим жодного чоловіка, а часом навіть жодної жінки чи дитини. Індіанці, звичайно, так само мстилися білим та іншим племенам».

Війна з апачами стала прибутковою справою для штату Арізона, вважає Чарлз Лемез, бо «на ведення війни військове міністерство щорічно виділяло Арізоні більше 2 мільйонів доларів». Трапп вважає, що «впливові та безпринципні люди не бажали укладати мир з апачами тому, що тоді відразу було б припинено грошові вливання на воєнні цілі».

Чи створення резервацій вирішило проблему?

Через постійні сутички між білими переселенцями-завойовниками та корінними мешканцями федеральний уряд прийняв рішення поселити індіанців у резерваціях — ділянках здебільшого неродючої землі. Для апачів резервації були створені у 1871—1872 роках.

Апачі чірікахуа у 1872—1876 роки мешкали в окремій резервації. Ці кочовики, що колись вільно мандрували, відчували себе ув’язненими. Хоча на 400—600 чоловік їм виділили 1 108 000 гектарів, цієї, переважно неродючої, землі не вистачало для того, щоб добувати їжу полюванням та збиранням. Урядові доводилось кожних 15 днів виділяти їм пайок, аби відвертати голод.

Навіть у цій ситуації білі поселенці вважали, що існування окремої резервації чірікахуа — марнування землі і що апачів потрібно зібрати в одній резервації. Ворожість білих поселенців відкрито виявилась, коли 1874 року помер Кочіса, вождь, якого всі поважали. Для того щоб позбутись апачів чірікахуа, потрібний був якийсь привід. Що б це могло бути? «У 1876 році привід знайшовся. Два індіанці чірікахуа вбили двох контрабандистів за те, що вони відмовилися продати більше віскі. Замість арештувати підозрюваних, представник [уряду] у Сан-Карлоській резервації прибув із озброєними солдатами та під конвоєм перевів [плем’я] чірікахуа у Сан-Карлос. Резервацію чірікахуа було ліквідовано».

Однак індіанцям все ще дозволяли вільно пересуватись за межами резервації. Білим поселенцям це не подобалось. «На їхню вимогу уряд перевів [апачів] Сан-Карлоса, Білої гори, сібекве і тонто, а також багато інших груп апачів чірікахуа під управління Сан-Карлоської адміністрації» («Подорож творива. Самобутність та вірування корінних американців» [англ.]).

Сталося так, що тисячі індіанців явапі, чірікахуа та західних апачів опинилися в одній резервації. Це спричинило напруження, оскільки деякі з цих племен були давніми ворогами. Як вони ставилися до обмежень резервації? Ось відповідь апачів: «Відірвані від традиційного способу життя, ми голодували фізично, емоційно та духовно. Нас позбавили волі».

Але група індіанців чірікахуа під проводом знаменитого військового вождя Ґеронімо у 1885 році втекла з резервації до Мексики. На них полював генерал Нельсон Майлс зі своїми 5000 солдатів та 400 розвідниками-апачами. Він намагався розшукати апачів, з яких залишилось 16 воїнів, 12 жінок та 6 дітей!

Нарешті 4 вересня 1886 року Ґеронімо здався. Він готувався повернутись до резервації у Сан-Карлосі. Але вийшло по-іншому. Йому сказали, що всіх апачів як в’язнів перевезли на схід у Флориду, куди потрапить і він. Ґеронімо сказав мовою апачів: «Лан дадзааю нахікай ле ні нієліі к’єгє», що значить «колись ми мандрували, як вітер». Гордий та хитрий Ґеронімо, тепер в’язень, більше не міг мандрувати, як вітер.

Зрештою йому дозволили знову поїхати на захід, аж у Форт-Сілл (штат Оклахома), де він помер у 1909 році. Як і багато інших вождів корінних американців, цього вождя апачів змусили терпіти задушливі умови життя в тюрмі та резерваціях.

Які проблеми стоять перед ними сьогодні?

Апачі живуть у декількох резерваціях Арізони та Нью-Мексико. Кореспондент «Пробудись!» поїхав до резервації у Сан-Карлосі та взяв інтерв’ю у вождів апачів. Ось, що він розповів.

Одного спекотливого травневого дня ми вступили на територію резервації, нас гостинно прийняв Харрісон Тальго та його дружина. Харрісон говорить чітко і зрозуміло, вусатий, зростом під два метри. Тальго член Сан-Карлоської племінної ради. Ми запитали його:

З якими проблемами стикаються сьогодні апачі?

— Ми втрачаємо наші традиційні цінності. Дуже негативно впливає телебачення, особливо на молодих. Вони, наприклад, не вивчають рідної мови. Іншою важливою проблемою є безробіття: в деяких місцях його рівень досягає 60 відсотків. Правда, у нас є декілька казино, але вони не дають багато робочих місць. Є ще й зворотний бік медалі — багато хто з наших людей іде туди та програє грошові чеки, які уряд дає на оренду та харчування.

Харрісон відповів і на запитання про проблеми зі здоров’ям у племені. «Діабет — сказав він. — На діабет у нас хворіє більше 20 відсотків осіб. А в деяких місцях — більше 50 відсотків». Харрісон визнав, що іншою великою проблемою є лихо, яке завезли білі люди більше 100 років тому,— алкоголь. «Наркотики також впливають на наших людей». Дорожні стенди в резервації є промовистим свідченням цього: «Тверезим будь — наркотики забудь» та «Нашу землю і здоров’я ти оберігай. Багатство наше нищити не поспішай».

Ми запитали, чи проник у плем’я СНІД. Харрісон, не ховаючи відрази, відповів: «Небезпеку становить гомосексуалізм. У резервацію проникає гомосексуалізм. Наших молодих апачів псує телебачення та пороки білих людей».

Ще ми поцікавились, які зміни відбулися в резервації за останні роки. Харрісон відповів: «У 1950-х у системі цінностей на першому місці була релігія, на другому — сім’я, на третьому — освіта, на четвертому — стосунки з ровесниками, а на останньому — телебачення. Тепер все навпаки: телебачення має найбільший вплив. Другий за силою впливу фактор — тиск з боку ровесників, які підштовхують відмовитися від традицій апачів та йти за більшістю американців. Освіта і тепер на третьому місці: багато апачів навчаються у коледжах, початкових та середніх школах, кількість яких у резерваціях зростає».

— Як щодо сімейних устоїв?— запитали ми.

— На жаль сім’я тепер відійшла на четверте місце, а релігія, наша традиційна або релігія білих людей,— на останнє.

— Як ви ставитеся до загальновизнаного християнства?

— Нам не подобаються спроби церков відвернути наших людей від традиційних вірувань. Уже більше ніж 100 років у резервації діють місії лютеранів та католиків. Вплив також мають групи п’ятидесятників.

Тільки відродження сімейних цінностей та мови апачів допоможе відновити нашу культурну самобутність. Нині її втрачено.

Економічний розвиток апачів

Ми зустрілися ще з одним авторитетним представником апачів, який з ентузіазмом розповів про економічні перспективи резервації у Сан-Карлосі. Однак він відзначив, що знаходити інвесторів, які б вкладали капітал у місцеві підприємства, було не легко. Одне з досягнень — угода з великою телефонною компанією про створення Сан-Карлоської телекомунікаційної компанії апачів. Цей проект, що дозволить збільшити кількість робочих місць для апачів та буде сприяти розвиткові невеликої телефонної мережі резервації, фінансує Сільське економічне товариство.

Крім того, службовець з гордістю розповів про те, що невдовзі у місцевій лікарні відкриють відділення діалізу, яке дозволить поліпшити медичне обслуговування. Ми також побачили план відбудови торгового центру у Сан-Карлосі, яка почнеться незабаром. Наш співрозмовник дивиться у майбутнє з оптимізмом, але зазначає, що передумова успіху — освіта. «Освіта дозволяє добре заробляти, а отже й мати високий рівень життя».

Жінки апачі прославилися своїм вмінням плести кошики. У путівнику для туристів говориться, що головними галузями місцевої економіки є «полювання, рибальство, скотарство, заготівля лісоматеріалів, гірничі роботи, а також туризм».

Апачі намагаються не відставати від загального розвитку світу, хоча на цьому шляху в них достатньо перешкод. Як і багато інших людей, апачі прагнуть справедливості, поваги та порядного життя.

ПРИМІТКИ:

Апачі поділяються на декілька племінних підгруп. До західних апачів належать північні та південні тонто, мімбреньйо та койотеро. До східної групи входять чірікахуа, мескалеро, хікарілья, ліпани та кіова-апачі. Вони ще поділяються на апачів Білої гори та апачів Сан-Карлоса. Тепер ці племена живуть переважно на південному сході Арізони та у штаті Нью-Мексико.

З журналу «Пробудись»