ЯК ІНКИ ВТРАТИЛИ СВОЮ ЗОЛОТУ ІМПЕРІЮ

Сходило сонце. Ясні промені розітнули ранкове небо та зарожевили снігові шапки Анд. Почали прокидатися індіанці. Дехто з них уже радів ласкавому теплу, яке потрохи долало морозний подих ночі — а на висоті 4300 метрів над рівнем моря ночі були доволі холодними. Врешті промені повільно сягнули низу й охопили храм Сонця у центрі міста Куско («пуп Землі») — столиці імперії інків. На золочених стінах храму заграло сонячне сяйво. Перед храмом, у саду верховного Інки, спалахнули відблисками світла масивні золоті лами, вікуньї та кондори. Перехожі посилали в небо повітряні цілунки, вітаючи свого бога — Сонце. Як вони раділи життю та тому, що Сонце благословляє їх, посилаючи, як вони вірили, щоденний харч!

ВЕЛИКА золота імперія інків володарювала на західному побережжі Південної Америки з XIV по XVI століття. Її правителі були блискучими архітекторами та майстрами, а народ інків був організований у суспільство, здатне до самовдосконалення. Відстань між кордонами легендарної імперії інків становила мало не 5000 кілометрів — від півдня сьогоднішньої Колумбії аж до Аргентини. Самі «інки вважали, що вони керують майже цілим світом» («Нешнл джіоґрефік»). Вони гадали, що за межами їхньої імперії не було вже нічого, гідного завоювання. Проте решта світу навіть і гадки не мала про існування цієї імперії.

Ким були інки? Звідки вони походили?

Хто був до інків?

Археологічні знахідки свідчать, що інки не були першими мешканцями континенту. До їхньої появи на тій землі вже існували добре розвинені культурні спільності, старші від інків на декілька століть, а то й тисячоліть. За археологічною класифікацією доінкські культури дістали такі назви: Ламбайеке, Чавін, Мочіка, Чіму та культура Тіауанако.

Ті ранні племена поклонялись різним тваринам — ягуару, пумі й навіть рибі. Дуже поширеним було поклоніння гірським божкам. Як свідчить кераміка, деякі племена практикували культ статі. Одне таке плем’я побудувало високо в горах біля озера Тітікака (на кордоні між Перу і Болівією) храм, в якому збереглися фалічні символи, що використовувалися в обрядах родючості. Їм поклонялися, аби богиня Пача-Мама — «Матір-Земля» — забезпечила добрий врожай.

Легенда й дійсність

На історичній сцені інки з’явились приблизно у 1200 році. Згідно з літописцем Ґарсіласо де Ла Вега, сином інкської принцеси та іспанського лицаря й землевласника, легенда розповідає, що перший Інка, Манко Капак та його сестра-наречена, були послані своїм батьком, Богом-Сонцем, до озера Тітікака, аби привести всіх людей до поклоніння Сонцю. Цю легенду і досі переказують учням у деяких школах.

Проте якщо відкласти легенди осторонь, то інки, ймовірно походили від одної з народностей, що жили біля озера Тітікака, а саме від тіауанаканців. З часом імперія інків розрослася й увібрала в себе багато поневолених племен та використала їхні культурні досягнення, розбудовуючи та вдосконалюючи вже створені канали й тераси. Інки особливо відзначилися у будівництві колосальних за розмірами споруд. Існує багато різних думок щодо того, як їхні будівничі спромоглися звести фортецю та храм Саксауаман, який височіє на гірському плато над містом Куско. Ці будівлі складені з величезних стотонних монолітів. Гігантські кам’яні брили тримаються без жодного розчину, і жоден землетрус не зсунув старанно підігнаних блоків, з яких були складені стіни стародавньої столиці інків.

Блискучий храм Сонця

В імператорському місті Куско інки організували поклоніння Сонцю. Ритуали сонячного культу жерці виконували у храмі з полірованого каменю. Всередині стіни храму були вкриті чистим золотом і сріблом. Разом з інститутом жерців виникли своєрідні дівочі монастирі. Один з них, тепер реконструйований, належав до храму Сонця у Пачакамаці, поруч з містом Лімою. У цих монастирях найвродливіших дівчат від восьми років життя виховували як «наречених Сонця». Археологічні знахідки виявляють, що інки також приносили в жертву людей. Зокрема вони жертвували дітей гірським божкам апусам. Декілька дитячих тіл було знайдено замерзлими на вершинах Анд.

Інки та доінкські племена не мали писемності, але в них розвинулась особлива система фіксації відомостей — кіпу. Вона мала «вигляд прив’язаних до мотузки або палки різнокольорових шнурків з багатьма по-різному розміщеними і неоднаковими за формою вузликами». Стародавні перуанці використовували кіпу як «вузлик на пам’ять», що його зав’язували, аби фіксувати дані з описів майна та звітів.

Як імперія інків трималася разом?

Центральний уряд спирався на суворі закони та сплановану стратегію. Найпершою вимогою було, щоб кожен знав кечуа, мову інків. «Кечуа,— говориться у книжці «Ель Кечуа аль Алькансе де Тодос» («Кечуа для всіх»),— вважається найбільш усебічним, різноманітним та вишуканим діалектом Південної Америки». Цією мовою досі розмовляють приблизно п’ять мільйонів людей, що живуть у горах Перу та мільйони інших у тих п’яти країнах, котрі були частиною імперії інків. Одне плем’я на південному сході від озера Тітікака ще й сьогодні розмовляє мовою аймара, яка походить від кечуа доінкського періоду.

Мова кечуа об’єднувала майже 100 підкорених племен та допомагала виконувати обов’язки сільським курака (панам), які наглядали за кожним племенем. За кожною сім’єю було прикріплено ділянку землі, яку слід було обробляти. Підкореним племенам Інка дозволяв виконувати місцеві племінні танці та відзначати свята й влаштовував театральні вистави та ігри, щоб усі підкорені народи були задоволені.

Податок міта

В імперії не існувало грошової одиниці, тобто саме по собі золото для людей не мало жодної цінності. Його єдина привабливість була у тому, що воно віддзеркалювало Сонце. Єдиним податком була міта (мовою кечуа це слово значить «черга»), або вимога, щоб люди по черзі виконували примусову роботу на багатьох дорогах інків та на будовах. Таким чином закон забезпечував імперію тисячами робітників-індіанців.

Використовуючи працю тих робітників, майстерні будівничі Інки проклали мережу шляхів протяжністю понад 24 000 кілометрів! Від столиці Куско в усі сторони розходилися вимощені дороги, які сягали найвіддаленіших куточків імперії. Цими шляхами бігали треновані гінці — часки. Для гінців уздовж дороги були побудовані хатинки на відстані від одного до трьох кілометрів. Коли прибігав один часка з повідомленням, другий починав бігти поруч з ним як учасник естафети. Так гінці покривали 240 кілометрів у день. Верховний Інка протягом короткого часу отримував звіти з цілої імперії.

На шляхах Інка поставив великі склади. Вони були завжди наповнені харчами й одягом для його армій, що вирушали на нові завоювання. Інка намагався по можливості уникати війни. Він відправляв послів, щоб за допомогою дипломатії схилити племена визнати владу Інки. Єдина умова: підкорені повинні були прийняти культ Сонця. Якщо вони погоджувалися, їм дозволялося й надалі жити на території власного племені, підкоряючись підготованим керівникам з інків. Якщо вони відмовлялися, то ставали здобиччю безжалісних завойовників. Черепи супротивників використовувалися як кубки для чічі, одурманювального напою з кукурудзи.

Під правлінням дев’ятого Інки, Пачакуті (почав правити у 1438 році), його сина Тупака Юпанкі та завойовника й державного діяча Уайна Капака імперія швидко росла і врешті досягла своїх найбільших розмірів з півночі на південь. Але довго вона не протрималась.

Завойовники з півночі

Приблизно у 1530 році з Панами прибув загін іспанського конкістадора Франсіско Пісарро, принаджений розповідями про золото невідомої країни. А країну якраз роздирала громадянська війна. Принц Уаскар, законний спадкоємець трону, зазнав поразки і був ув’язнений своїм зведеним братом Атауальпою, який з військом просувався до столиці.

Пісарро зі своїми людьми після виснажливої подорожі дістався до міста Кахамарки. Узурпатор Атауальпа зустрів їх привітно. Втім, удавшись до віроломства, іспанці стягли Атауальпу з носилок і ув’язнили, одночасно винищивши тисячі його розгублених та непідготованих воїнів.

Але навіть у в’язниці Атауальпа продовжував громадянську війну. Він послав гінців у Куско, щоб убити свого зведеного брата Інку Уаскара та сотні членів царської родини. Цим він мимовільно спростив розроблений Пісарро план підкорення країни.

Побачивши жадобу іспанців, Атауальпа в обмін на свою свободу запропонував наповнити золотом і сріблом велику кімнату, де сидів. Але намарно. Іспанці знову зламали своє слово! Після того як обіцяний викуп було зібрано, Атауальпу, 13-го Інку, якого монахи вважали ідолопоклонником, спочатку охрестили на католика, а потім задушили.

Початок кінця

Полон та вбивство Атауальпи завдали смертельного удару імперії інків. Але індіанці чинили опір завойовникам і агонія держави продовжувалась ще 40 років.

Коли прибуло підкріплення, Пісарро та всі його солдати, гнані нетерплячкою, вирушили до Куско, аби нагарбати ще більше золота інків. У пошуках золота іспанці не гребували й жорстокими тортурами, щоб витягти секрети скарбів або щоб залякати та втихомирити можливих заколотників серед індіанців.

У супроводі принца Манко II, (Манко Юпанкі) який був братом Уаскара і наступним спадкоємцем трона Інки, Пісарро дістався до Куско та ретельно перетрусив місто, аби не випустити з рук ані крихти з величезного скарбу золота. Більшість золотих статуй переплавили на золоті злитки для Іспанії. Не дивно, що англійські пірати так заповзятливо намагалися захопити галіони іспанців — ті ж бо везли незлічені багатства Перу! Пісарро, набравши скарбів, подався до узбережжя, і там у 1535 році заснував місто Ліма, де розмістився його уряд.

Манко Юпанкі, який тоді вже зрозумів усю жадібність та підступність конкістадорів, підняв бунт. Інші також збунтувались проти іспанців, але врешті індіанцям довелося відійти до віддалених місць і там чинити опір, поки були сили. Одним з таких безпечних притулків могло бути священне місто Мачу-Пікчу, сховане високо в горах.

Останній Інка

Останнім Інкою став Тупак Амару (1572), один із синів Манко Юпанкі. У Перу тепер володарювали іспанські віце-королі. Метою віце-короля Франсіско де Толедо було покінчити з інками. З великою армією він вступив до Вількабамби. Тупака Амару схопили в джунглях і разом з вагітною дружиною забрали в Куско на страту. Індіанець канарі заніс сокиру над головою Тупака Амару. Над тисячним натовпом індіанців, що зібралися на площі, пронісся розпачливий стогін жалю, коли від одного удару сокири на землю скотилася голова Інки. Його військових командирів замучили до смерті або стратили через повішення. Таким жорстоким способом іспанці поклали кінець правлінню Інків.

Призначені віце-королі разом з багатьма католицькими монахами та священиками повільно поширювали свій вплив, як добрий так і поганий, на індіанців, котрих довгий час вважали просто рабами. Багатьох примушували працювати у золотих або срібних копальнях. Одною з таких копалень був багатий срібний рудник у Потосі (Болівія). Щоб вижити в нелюдських умовах, індіанці жували листя коки через те, що воно мало наркотичну дію. Тільки на початку XIX століття Перу та Болівія здобули незалежність від Іспанії.

Сучасні нащадки інків

А як живуть нащадки інків сьогодні? Місто Ліма, столиця Перу, не дуже відрізняється від інших сучасних міст з мільйонами мешканців. Але у провінціях деколи здається, що час зупинився сто років тому. Багато віддалених сіл все ще перебувають під владою католицьких священиків. Для індіанського фермера католицька церква на сільському майдані є найцікавішим місцем. Багато статуй гарно вбраних святих, різнобарвні світильники, золотий жертовник, вогники свічок, містичні церемонії, які виконує священик, і особливо танці та церковні свята — все це задовольняє потребу в розвагах. Але, хоч і приємні для ока, ці розваги ніколи не заважали індіанцям дотримуватись стародавніх вірувань. Та й вживання листя коки, якому приписують містичну силу, все ще впливає на життя багатьох.

У жилах багатьох нащадків інків сьогодні тече змішана кров. Але вони зі своїм неприборканим духом спромоглися зберегти свої колоритні танці та характерну музику уайно. Притаманна їм гостинність добре помітна навіть попри те, що чужинців тут спочатку зустрічають стримано. Тому, хто особисто знайомий з нащадками імперії інків, хто бачить, як вони щодня борються за виживання, і щиро прагне допомогти їм увагою та турботою,— їхня історія справді крає серце!

З журнала «Пробудись»